Маленькою, я мріяла танцювати, як і всі дівчатка. Якщо чесно, то в моїх дитячих думках це могла бути лише гімнастика або сучасні танці. Але мама вирішила, що я буду бальницею! І це найкраще рішення, адже саме ці танці виховали мене повністю і я ні на мить не жалкую, що до тепер, всі бачать в моїх руках «бальницю».
Займатись я почала з 4 років і відтоді все понеслось.
Дитинство маленької спортсменки:
- постійні виступи на всі свята в рідному місті Лозова
- поїздки в різні міста України на змагання
- багато костюмів та танцювальних номерів, які та маленька Вероніка, краще запам’ятовувала ніж тепер
Звісно, як і у більшості дітей, у мене був період, коли я не хотіла ходити на заняття. Це були істерики, крики. Пам’ятаю мама силою мене змушувала йти і вже коли я була в роздягальні, то настрій був такий, ніби нічого ДО не було (вдячна мамі, що вона це витерпіла). Я мала по 3 тренування на тиждень + індивідуальні. І вже з того часу почала засвоюватись дисципліна і жага до кращого, щоб бути найкращою в усьому.
Бальні танці це парне танцювання. Тому не буду казати, що ми з партнером ладнали ідеально, було важко, коли ти танцюєш в задоволення, а він ні. Час від часу це змінювалось, ми дорослішали і краще ставали розуміти один одного. Але навіть не зважаючи на це, я вдячна, що мала можливість розвиватись як партнерша і бальниця, бо якби в дитинстві я була без партнера, то не знаю чи танцювала би й досі…
Час йшов, ми вже ставали підлітками і почався новий рівень танців. Замість маленьких туфельок – шпилька, замість простих зачісок – наворочені гульки з мільйонами шпильок в голові і прості плаття змінювались на сукні з різними юбками та дорогим камінням. Кожна танцювальна пара змінювала хореографії, переходила на новий рівень (в бальних танцях є різні категорії по віку і складності хореографії).
Окрім постійних тренувань 3-4 рази на тиждень, кожні вихідні у нас були семінари (заняття з тренерами інших міст), майже кожні вихідні по 6 годин ми знаходились в залі. Іноді це були виїзні семінари і це був один з останніх до повномасштабного вторгнення.
З таким графіком можливо у вас виникає питання, як я встигала навчатись?
- школа з 8-15
- додаткові з англійської і математики 16-17
- вечірні тренування танців
(і ще один рік я встигала відвідувати плавання 2 рази на тиждень..)
Поки мої однокласники і друзі спішили після школи гуляти і вже починали так би мовити «тусити», я спішила на тренування. Іноді після виступів або конкурсів в інших міста, ми приїжджали десь о 3-4 ранку понеділка. Але попри все, я завжди приходила до школи, адже не зважаючи на спорт, в школі я була майже відмінницею.
Виступи вдома на всі можливі зимні, літні, весняні і осінні свята я любила по особливому. Адже ми відходили від бази, було багато підтримок, зміни партнерів, взаємодія одне з одним і цих емоцій, які могли отримати лише на сцені перед всім містом.
COVID-19. Період, коли приблизно пів року не було повноцінних занять. Час, коли я вперше так багато часу провела вдома. Це один з найважливіших етапів життя, адже саме тоді почало з’являтися переосмислення всього і по трішки думки про майбутнє. 2020 рік – був рік трансформацій у всіх. Життя в новому ритмі та пристосування. Це був мій 9 клас і вже тоді я починала задумувати про те ким хочу бути та на кого вступати. В моїх думках був варіант – хореограф, але згодом я чітко визначилась, що танці будуть в моєму житті максимум, як хобі.
Танцювати я продовжувала, ходила на тренування, їздила на змагання, але вже з розумінням, що це лише до кінця навчання в школі.
2021 рік – це вже послаблення коронавірусу, хоча був ще масковий режим, але це нас не зупиняло. Цікавим епізодом за цей рік також була можливість побувати в ролі моделі. Це був проєкт мого міста, де мене запросили побути моделлю, демонструвати одяг і проходитись подіумом. Звісно, тоді я замислилась, можливо йти в моделінг? Але чомусь ця ідея не реалізувалась, я не загорілась..
2022 рік – початок повномасштабної і тому було прийнято рішення виїжджати. 3 місяці ми були у Фінляндії. Ми не знали, що робити. Але за час, що ми провели там, я встигла походити в школу і вже навіть, думати за вступ там. Прийшло розуміння, що це не наше життя і ми повернулись в Україну. Сонячне Закарпаття, маленьке місто Берегово. Після випуску з школи почались думки на кого вступати, і мій вибір впав на професію журналіста. Невеличка тривожність перед вступом, адже окрім навчання мене чекали наступні випробування: місто Ужгород(повністю нове для мене), немає знайомих та рідних, адаптація в гуртожитку. Після посвяти на 1 курсі, я одразу зрозуміла , що наша група просто вау!
З початком літа я шукаю роботу, ну і звісно вибір припадає або на сферу обслуговування, або на продавця-консультанта. Попрацювавши більше ніж пів року, поєднуючи з навчанням, я вирішила, що хочу танцювати; звісно, швидкий заробіток офіціанткою не є погано, але поки є можливість я вирішила… вкластись в свій розвиток і нарешті купити абонемент на тренування. Довго наважувалась записатись, але буквально після першої ж думки минув тиждень і я вже у танцювальній студії Miles dance. Минає місяць і я розумію, що мені потрібні ЗМІНИ; я звільняюсь з роботи і думаю про те, що: чому я не можу жити життям своєї мрії; чому я не можу заробляти на тому, що люблю і на тому в чому я спеціаліст; чого я боюсь; як довго я буду працювати на когось в тій сфері, яка приносить здебільшого негатив?
І ось я вирішила спробувати перебороти страх і стаю викладачем з танців, які я просто обожнюю, а саме латинські танці, де присутня естетика бального танцю.
